Принцип обмеженої відповідальності є однією з основ корпоративного права. Компанія відповідає за своїми зобов’язаннями власним майном, а її учасники та керівники, за загальним правилом, не повинні погашати корпоративні борги власним коштом.
Але ця межа не є абсолютною. Якщо підприємство стало банкрутом унаслідок рішень осіб, які контролювали його діяльність, суд може покласти на них субсидіарну відповідальність. Тоді недостатню для розрахунків із кредиторами суму стягуватимуть уже не з компанії, яка залишилася без активів, а з винних керівників, власників або інших контролюючих осіб.
Для кредитора це можливість продовжити стягнення навіть тоді, коли юридична особа фактично порожня. Для менеджменту та бенефіціарів — ризик втратити особисті активи, якщо їхні рішення визнають причиною неплатоспроможності.
Водночас банкрутство компанії саме по собі ще не доводить вини директора або власника. Субсидіарна відповідальність не повинна перетворюватися на покарання за будь-який невдалий бізнес. Суд має відокремити звичайний підприємницький ризик від поведінки, яка позбавила компанію можливості виконувати зобов’язання перед кредиторами.
Що означає субсидіарна відповідальність
Частина друга статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства передбачає можливість покладення субсидіарної відповідальності на засновників, учасників, акціонерів, керівника або інших осіб, які могли давати боржнику обов’язкові вказівки чи іншим способом визначати його дії.
Ключовим є не формальний статус особи, а її реальний вплив на компанію. Номінальний учасник, який не брав участі в управлінні, та бенефіціар, який фактично контролював фінанси й визначав операції, можуть мати різну роль навіть тоді, коли корпоративні документи показують іншу картину.
Так само директор не стає автоматично відповідальним лише через те, що обіймав посаду на момент погіршення фінансового стану. Необхідно дослідити, коли виникла неплатоспроможність, які рішення приймалися в цей період, хто їх ініціював і як вони вплинули на активи та борги компанії.
Субсидіарний характер відповідальності означає, що спочатку для погашення вимог використовують майно боржника. Лише якщо його недостатньо, постає питання про стягнення різниці з винних осіб.
Стягнуті кошти не виплачуються одному кредитору поза процедурою. Вони включаються до ліквідаційної маси й розподіляються між кредиторами відповідно до встановленої Кодексом черговості.
Хто може опинитися під загрозою стягнення
Найочевиднішим потенційним відповідачем є керівник підприємства. Саме він підписує договори, розпоряджається рахунками, організовує ведення бухгалтерського обліку та повинен передати документацію арбітражному керуючому.
Однак коло осіб не обмежується директором. Відповідальність може стосуватися учасників і кінцевих бенефіціарів, якщо вони визначали дії компанії, давали обов’язкові вказівки або фактично контролювали рух активів.
Потенційний ризик може виникати й для колишніх керівників або власників. Вихід із компанії чи зміна директора напередодні банкрутства не усуває відповідальності за рішення, прийняті раніше. Суд аналізує поведінку особи в період, коли вона мала реальний вплив на підприємство.
За певних обставин вимоги можуть бути заявлені і до інших осіб, зокрема керівників або власників пов’язаних компаній, якщо через них здійснювалося виведення активів чи реалізовувалася єдина схема доведення боржника до неплатоспроможності.
Водночас самого корпоративного або сімейного зв’язку недостатньо. Необхідно показати конкретну участь особи в діях, які спричинили банкрутство.
Які обставини найчастіше привертають увагу суду
Універсального переліку дій, які автоматично означають доведення до банкрутства, немає. Кожна справа оцінюється з урахуванням фінансового стану підприємства, характеру операцій і поведінки контролюючих осіб.
Найбільш ризиковими виглядають операції, внаслідок яких активи залишають компанію без відповідної економічної компенсації. Це може бути продаж майна за суттєво заниженою ціною, безоплатна передача, прощення боргу пов’язаній особі або перерахування коштів без реального зустрічного надання.
Питання виникають і тоді, коли прибутковий напрям діяльності, клієнти, обладнання або персонал переводяться на іншу компанію, а борги залишаються в попередній юридичній особі. Формально кожна окрема дія може виглядати допустимою, але їхня сукупність іноді свідчить про створення «порожнього» боржника.
Окремо оцінюється нарощування нових зобов’язань у ситуації, коли керівництво вже розуміло, що компанія не матиме ресурсів для їх виконання. Продовження діяльності збиткового підприємства саме по собі не є порушенням: менеджмент може обґрунтовано розраховувати на відновлення платоспроможності. Проте отримання нових товарів або позик без реалістичного плану розрахунку посилює ризик претензій.
Підозру також викликають вибіркові виплати пов’язаним кредиторам, знищення чи приховування документації, непередання активів ліквідатору, необґрунтовані дивіденди та корпоративна реструктуризація, після якої боржник втрачає основні джерела доходу.
Жодна з цих обставин не повинна оцінюватися ізольовано. Суд має встановити не просто сумнівність операції, а її зв’язок із виникненням або поглибленням неплатоспроможності.
Що потрібно довести
Для покладення субсидіарної відповідальності необхідно встановити склад відповідного правопорушення. У практичній площині йдеться про кілька пов’язаних елементів.
Має існувати недостатність майна боржника для погашення визнаних вимог кредиторів. Необхідно визначити особу, яка реально могла впливати на діяльність компанії, та встановити її конкретні дії або бездіяльність. Далі потрібно показати, що саме така поведінка призвела до банкрутства або суттєво погіршила фінансовий стан підприємства.
Верховний Суд наголошує на необхідності причинно-наслідкового зв’язку між поведінкою відповідача та неплатоспроможністю. Самої констатації того, що особа була директором або учасником, недостатньо.
У постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 911/1755/22 Верховний Суд підтвердив: потенційним суб’єктом відповідальності є винна особа, через конкретні дії або бездіяльність якої боржник став неплатоспроможним чи був доведений до банкрутства.
Заявник повинен представити суду факти, які свідчать про доведення компанії до банкрутства. Якщо такі обставини належно обґрунтовані, відповідачу важливо не обмежуватися загальним запереченням своєї вини, а пояснити економічну мету рішень, надати документи та показати, чому неплатоспроможність виникла з інших причин.
Тому твердження про «презумпцію вини директора» варто застосовувати обережно. Відповідальність не настає автоматично, але пасивна позиція, відсутність документів і неможливість пояснити операції можуть істотно послабити захист.
Роль ліквідатора та можливості кредитора
Виявлення підстав для субсидіарної відповідальності безпосередньо пов’язане з якістю ліквідаційної процедури.
Ліквідатор досліджує фінансово-господарський стан боржника, перевіряє рух активів, аналізує договори, банківські операції та взаємовідносини з пов’язаними особами. Він також має встановити, чи є підстави оскаржувати правочини, повертати майно або стягувати дебіторську заборгованість.
Фінансовий аналіз є важливою частиною доказової бази, але не є єдиним і безумовним доказом вини. Верховний Суд зазначав, що суд повинен оцінювати всю сукупність обставин, а не вирішувати питання відповідальності лише на підставі формального висновку про ознаки доведення до банкрутства.
Після змін, внесених у 2023 році, звертатися з вимогою про субсидіарну відповідальність може не лише ліквідатор, а й кредитор. Проте вимога кредитора має похідний характер: кошти стягуються на користь боржника та включаються до ліквідаційної маси.
Для кредитора це означає, що пасивність ліквідатора не завжди закриває шлях до захисту. Водночас самостійне звернення потребує доступу до доказів і розуміння фінансової історії підприємства. Доцільно контролювати, чи витребувані бухгалтерські документи, чи перевірені реєстри, чи досліджені пов’язані компанії та чи вжиті заходи для повернення виведених активів.
Коли можна звертатися з вимогою і як визначається її розмір
Розмір субсидіарної відповідальності визначається як різниця між сумою визнаних вимог кредиторів і вартістю ліквідаційної маси.
На перший погляд формула проста. Складність полягає в тому, що вартість майна остаточно з’ясовується не під час попередньої оцінки, а після його реалізації. Крім того, до ліквідаційної маси можуть бути повернуті активи, стягнена дебіторська заборгованість або кошти за оскарженими правочинами.
У постанові від 19 червня 2024 року у справі № 906/1155/20 Верховний Суд пояснив, що розмір вимоги остаточно визначається після встановлення вартості ліквідаційної маси в грошовому еквіваленті та проведення розрахунків із кредиторами за рахунок реалізованих активів.
Це захищає відповідачів від завищених вимог і водночас вимагає від ліквідатора завершити основну роботу з пошуку та реалізації майна. Субсидіарна відповідальність не повинна замінювати повернення активів боржника, якщо таке повернення залишається можливим.
Позовна давність у таких спорах також пов’язана з моментом, коли сформувалися умови для визначення відповідної вимоги. Тому і кредитору, і ліквідатору важливо правильно встановити дату виникнення права на звернення та не відкладати підготовку доказів до завершення процедури.
Субсидіарна і солідарна відповідальність — не одне й те саме
У справах про банкрутство ці поняття іноді помилково використовують як взаємозамінні.
Субсидіарна відповідальність за статтею 61 КУзПБ пов’язана з доведенням підприємства до банкрутства та недостатністю його майна. Вона може стосуватися керівника, учасників та інших контролюючих осіб.
Солідарна відповідальність керівника передбачена частиною шостою статті 34 КУзПБ і стосується іншого порушення — несвоєчасного звернення до суду із заявою про відкриття провадження, коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконати зобов’язання перед іншими.
Отже, в одному випадку досліджується поведінка, яка довела компанію до банкрутства, а в іншому — порушення обов’язку своєчасно відреагувати на загрозу неплатоспроможності.
Верховний Суд підкреслює, що й солідарна відповідальність не застосовується лише через формальний факт перебування директора на посаді. Потрібно встановити момент виникнення загрози неплатоспроможності та довести, що керівник мав передбачений законом обов’язок звернутися до суду, але його не виконав.
Як керівникам і власникам захищати свою позицію
Найкращий захист формується задовго до відкриття справи про банкрутство. У кризовий період особливого значення набувають протоколи органів управління, фінансові прогнози, висновки радників, листування з банками, плани реструктуризації та документи, які пояснюють економічну мету складних рішень.
Якщо компанія продає актив, необхідно підтвердити ринковість ціни та причину продажу. Якщо залучає новий борг — зафіксувати реалістичний план його обслуговування. Якщо надає перевагу певному платежу — пояснити, чому він був необхідний для збереження діяльності, а не для виведення коштів на користь пов’язаної особи.
Важливо розмежовувати рішення власників і повноваження менеджменту. Усні вказівки бенефіціара не повинні замінювати належні корпоративні процедури, особливо коли йдеться про значні активи або угоди з пов’язаними особами.
Критичне значення має збереження та передання документації. Відсутність бухгалтерських даних ускладнює ліквідатору встановлення фінансової історії, але водночас створює серйозний ризик для колишнього керівника. Якщо документи знищені внаслідок бойових дій, кібератаки або іншої об’єктивної події, це потрібно своєчасно зафіксувати та вжити заходів для відновлення інформації.
Підприємницьке рішення може бути помилковим, але залишатися добросовісним. Завдання керівника — показати, що на момент його прийняття існували розумні економічні підстави, доступна інформація була проаналізована, а метою було збереження або відновлення бізнесу, а не завдання шкоди кредиторам.
Практичне значення для кредитора
Кредитору не варто чекати завершення ліквідації, щоб уперше почати досліджувати активи боржника. Документи й цифрові сліди з часом зникають, компанії змінюють керівників, а майно може кілька разів перейти до нових власників.
Ще на початку процедури доцільно зіставити фінансову звітність із даними реєстрів, перевірити зміни у складі активів, дослідити пов’язаних осіб та операції, які відбувалися в період погіршення платоспроможності.
Особливої уваги потребують випадки, коли діяльність фактично продовжується через іншу юридичну особу: із тією самою командою, обладнанням, адресою, клієнтами або брендом. Такі збіги не доводять порушення автоматично, але можуть допомогти відтворити загальну картину переміщення бізнесу.
Мета кредитора полягає не в тому, щоб назвати якомога більше потенційних відповідачів. Сильна позиція будується навколо конкретних осіб, рішень, операцій і фінансових наслідків.
Висновок
Субсидіарна відповідальність стала реальним механізмом повернення коштів у ситуаціях, коли банкрутство супроводжувалося виведенням активів, нарощуванням безнадійних боргів або перенесенням діяльності на пов’язані компанії.
Водночас вона не скасовує принцип обмеженої відповідальності та не повинна застосовуватися лише через невдалий фінансовий результат. Для стягнення необхідно встановити винну особу, конкретну поведінку, недостатність майна боржника та причинний зв’язок із банкрутством.
Для кредитора ефективність цього інструменту залежить від своєчасного збору доказів і контролю за повнотою ліквідаційної процедури. Для керівників і власників — від прозорості управлінських рішень, належного корпоративного оформлення та здатності пояснити економічну логіку своїх дій.
У справах про банкрутство корпоративна завіса перестає бути безумовним захистом тоді, коли за нею приховуються рішення, що залишили кредиторів із боргами, а компанію — без майна.
Матеріал має інформаційний характер і не є юридичною консультацією.
