Коли українські компанії чують про міжнародний арбітраж, вони часто уявляють спір між підприємствами з різних держав: український покупець проти німецького постачальника, іноземний інвестор проти держави або експортер проти закордонного дистриб’ютора.
Проте сучасні бізнес-відносини значно складніші. Дві українські компанії можуть виконувати договір у декількох країнах, залучати іноземний капітал, будувати спільний міжнародний проєкт або укладати угоду, економічний центр якої фактично знаходиться за межами України.
До недавнього часу можливість передати такий спір до міжнародного комерційного арбітражу не завжди була достатньо визначеною. Навіть коли угода мала очевидний міжнародний характер, формальні критерії могли створювати сумніви щодо арбітрабельності майбутнього конфлікту.
21 травня 2026 року набув чинності Закон України №4856-IX, який розширив компетенцію міжнародного арбітражу та оновив підхід до визначення міжнародного характеру спору.
Для бізнесу це не просто чергова процесуальна зміна. Компанії отримали більше свободи у виборі способу вирішення складних комерційних, корпоративних, інвестиційних і фінансових спорів. Водночас така свобода працюватиме лише тоді, коли сторони належно оформлять арбітражну угоду і правильно визначать, чи охоплює вона конкретні правовідносини.
Міжнародність спору більше не залежить лише від іноземної сторони
Традиційно міжнародний арбітраж пов’язували з ситуацією, коли комерційне підприємство хоча б однієї сторони знаходиться за кордоном.
Цей критерій залишається. Українська компанія, яка укладає договір з іноземним контрагентом, як і раніше, може передати відповідні міжнародні комерційні спори до арбітражу за наявності належної угоди.
Однак нове регулювання враховує й інші способи, якими правовідносини можуть бути пов’язані з декількома державами.
Спір може мати міжнародний характер, якщо сторони прямо погодили, що предмет арбітражної угоди пов’язаний більш ніж з однією державою. Значення також має місце арбітражу, місце виконання істотної частини зобов’язань або держава, з якою предмет спору має найбільш тісний зв’язок.
Це відкриває можливість для арбітражу у відносинах між двома українськими компаніями, якщо їхній договір і фактичне виконання мають достатній іноземний елемент.
Наприклад, український замовник укладає договір з українським підрядником на будівництво об’єкта в іншій державі. Або дві українські компанії реалізують логістичний проєкт, значна частина якого виконується в Польщі та Румунії. Сторони можуть мати місцезнаходження в Україні, але економічний зміст їхніх відносин очевидно виходить за межі однієї країни.
Раніше така ситуація могла викликати додаткову дискусію про допустимість міжнародного арбітражу. Новий закон формує для неї зрозумілішу правову основу.
Самої згадки про закордонний елемент недостатньо
Розширення критеріїв не означає, що будь-які дві українські компанії можуть назвати звичайний внутрішній договір міжнародним і передати спір до міжнародного арбітражу.
Зв’язок з іншою державою має бути реальним, а не створеним штучно лише для вибору бажаного способу вирішення спору.
Якщо значна частина зобов’язань фактично виконується за кордоном, це можна підтвердити контрактом, технічною документацією, місцем розташування об’єкта, маршрутами поставки та іншими матеріалами.
Якщо сторони посилаються на найбільш тісний зв’язок із певною державою, потрібно пояснити, у чому він полягає: де створюється основний економічний результат, де розташоване критичне майно, де реалізується проєкт або виконуються ключові роботи.
Формальне зазначення іноземного місця арбітражу саме по собі не повинно використовуватися як спосіб обійти правила щодо спорів, які за своєю природою не можуть передаватися до арбітражу.
Тому під час структурування договору важливо не лише включити застереження, а й зафіксувати міжнародні елементи самої операції. Це зменшить ризик майбутніх заперечень щодо компетенції арбітрів.
Нові можливості для підприємств з іноземними інвестиціями
Законодавство прямо передбачає можливість передавати до міжнародного комерційного арбітражу спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об’єднань і організацій, створених в Україні.
Арбітражна угода може охоплювати спори таких підприємств між собою, з іншими українськими суб’єктами, а також розбіжності між їхніми учасниками.
Для спільних підприємств це має особливе значення. Конфлікт між українським та іноземним інвесторами може стосуватися додаткового фінансування, розподілу прибутку, реалізації опціонів, виходу з бізнесу, порушення заборони конкуренції або невиконання домовленостей щодо управління.
Такі спори часто є конфіденційними, потребують знання міжнародних стандартів угод і можуть включати документи кількома мовами. Можливість передати їх до обраного сторонами арбітражу дозволяє сформувати склад із необхідною спеціалізацією та уникнути залежності від національності одного з інвесторів.
Проте корпоративний конфлікт рідко обмежується одним договором. У сторін можуть одночасно існувати статут, корпоративний договір, інвестиційна угода, опціон, договір позики та гарантії.
Якщо кожен документ містить різне застереження, розширення компетенції арбітражу не вирішить проблему. Один конфлікт усе одно може розпастися на декілька процесів.
Підприємствам з іноземними інвестиціями варто переглянути весь пакет документів і переконатися, що механізми вирішення спорів узгоджені між собою.
Корпоративна вимога не завжди є арбітрабельною
Можливість передати спір між учасниками до міжнародного арбітражу не означає, що арбітри можуть вирішити будь-яке питання, пов’язане з діяльністю компанії.
У корпоративному конфлікті можуть поєднуватися договірні вимоги та питання, які зачіпають права третіх осіб, державну реєстрацію або виключну компетенцію державних органів і судів.
Наприклад, вимога про виплату суми за опціоном або відшкодування збитків через порушення корпоративного договору відрізняється від вимоги скасувати реєстраційну дію чи визнати недійсним рішення органу компанії щодо невизначеного кола осіб.
Тому перед включенням широкої арбітражної клаузули необхідно проаналізувати, які майбутні вимоги можуть бути виконані в арбітражі, а які потребуватимуть взаємодії з державним судом або реєстратором.
Неправильне очікування, що одне арбітражне рішення автоматично вирішить усі аспекти корпоративного конфлікту, може призвести до паралельних процесів.
Завдання юридичного структурування — не просто передати «всі спори» до арбітражу, а створити механізм, у якому договірні та корпоративні засоби захисту доповнюють один одного.
Арбітраж у спорах щодо облігацій
Окремим напрямом нового регулювання стали спори між адміністратором випуску облігацій, який діє в інтересах їхніх власників, емітентом та особами, що надали забезпечення.
Такі спори можуть передаватися до міжнародного арбітражу, якщо принаймні одна зі сторін є підприємством з іноземними інвестиціями та існує відповідна арбітражна угода.
Для ринку капіталу це важливо, оскільки один випуск може охоплювати значну кількість інвесторів, складну структуру забезпечення та активи в декількох юрисдикціях. Адміністратор виступає не лише від власного імені, а захищає колективний інтерес власників облігацій.
Арбітражне застереження в таких документах має враховувати не тільки емітента й адміністратора. Потрібно узгодити його з договорами гарантії, застави, поруки та іншими інструментами забезпечення.
Якщо основне зобов’язання передано до арбітражу, а спір із гарантом — державному суду іншої країни, кредитори можуть зіткнутися з різними процесами та суперечливими рішеннями.
Нове законодавство створює можливість для більш цілісного структурування, але не забезпечує його автоматично. Це має бути зроблено в документації випуску.
Інвестиційні спори отримують чіткішу правову основу
Закон також спрямований на розвиток інвестиційного арбітражу.
Мова йде про спори між інвестором і державою, її органом, установою або міжурядовою організацією, якщо можливість арбітражу передбачена міжнародним договором, законом, іншим нормативним актом або угодою сторін.
Це не означає, що будь-який інвестор може односторонньо подати позов проти держави лише на підставі факту інвестування. Для арбітражу необхідна згода держави, виражена у відповідному правовому інструменті.
Такою основою може бути двосторонній договір про захист інвестицій, спеціальний закон, інвестиційний контракт, договір державно-приватного партнерства або інший документ, що містить арбітражне застереження.
Закон доручає Кабінету Міністрів під час підготовки та перегляду міжнародних інвестиційних договорів розглядати можливість зазначення ICAC при ТПП України як одного з варіантів вирішення спорів між державою та інвестором. Подібний підхід передбачений і для проєктів державно-приватного партнерства.
Для України це має інституційне значення. Держава не лише дозволяє ширше використовувати міжнародний арбітраж, а й створює передумови для того, щоб українська арбітражна установа розглядалася як можлива платформа для відповідних спорів.
Для інвестора ж головним залишається текст конкретної угоди. Політична підтримка арбітражу не замінює чіткої згоди сторін і правильно визначеної процедури.
Постійні арбітражні установи отримали більше процесуальної автономії
Зміни стосуються не лише кола спорів, а й організації арбітражного процесу.
У провадженнях ad hoc функції щодо призначення арбітра, його відводу або припинення повноважень у визначених законом випадках виконує Президент Торгово-промислової палати України.
Для постійно діючої арбітражної установи такі функції тепер здійснює орган, визначений її регламентом.
Це розмежування відповідає самій природі інституційного арбітражу. Якщо сторони обрали конкретну установу, логічно, щоб питання формування та функціонування складу вирішувалися за її правилами, а не через зовнішній призначаючий орган.
Для бізнесу зміна може здаватися технічною, але вона впливає на швидкість і передбачуваність процедури. Сторонам важливо розуміти, який саме орган призначить арбітра, якщо контрагент ухилятиметься, хто розглядатиме відвід і як припинятимуться повноваження арбітра, який не може виконувати функції.
Відповіді потрібно шукати не лише в законі, а й у чинному регламенті обраної установи.
Нові правила поширюються і на раніше укладені арбітражні угоди
Закон передбачає, що зміни щодо розширення компетенції міжнародного арбітражу поширюються також на арбітражні угоди, укладені до набрання ним чинності.
Це важливо для чинних договорів, які вже містять застереження, але раніше викликали сумніви через склад сторін або міжнародний характер правовідносин.
Водночас норма не виправляє автоматично дефекти самого тексту. Якщо сторони неправильно назвали установу, погодили суперечливі способи вирішення спорів або не охопили конкретний вид вимог, новий закон не перепише за них договір.
Тому чинні арбітражні застереження варто переглянути. Особливо це стосується підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних груп, спільних підприємств, державно-приватних проєктів та угод, які виконуються у декількох країнах.
Перевірка має відповісти не лише на питання, чи можна передати спір до арбітражу. Не менш важливо з’ясувати, який саме арбітраж погодили сторони, які договори він охоплює та чи можна буде виконати майбутнє рішення там, де знаходяться активи.
Арбітражне застереження потребує нового погляду
Після розширення компетенції міжнародного арбітражу стандартна фраза з договору може бути недостатньою.
У складних операціях сторонам варто чітко описувати, які правовідносини мають міжнародний характер, визначати коло договорів, пов’язаних одним застереженням, та погоджувати можливість об’єднання спорів або залучення додаткових сторін.
Для спільного підприємства важливо синхронізувати положення статуту, корпоративного договору та інвестиційної угоди. Для фінансової операції — основного договору й усіх документів забезпечення. Для державно-приватного партнерства — інвестиційної, концесійної, будівельної та операційної документації.
Також потрібно визначити арбітражну установу, місце, мову, кількість арбітрів і застосовне право. Без цих елементів розширена компетенція не зробить процедуру автоматично ефективною.
Закон відкриває двері до арбітражу, але пройти через них бізнес повинен за належно оформленою угодою.
Що це означає для інвестиційної привабливості України
Інвестор оцінює не лише дохідність проєкту. Він хоче розуміти, що станеться, якщо партнер порушить домовленості, корпоративний контроль буде заблокований або держава не виконає інвестиційний контракт.
Можливість передати спір нейтральному складу арбітрів є важливою частиною такого рішення. Вона не усуває комерційний або політичний ризик, але робить спосіб його вирішення більш передбачуваним.
Розширення компетенції міжнародного арбітражу наближає українське регулювання до реальної структури сучасних угод, у яких національність сторін уже не завжди відображає географію бізнесу.
Для українських компаній це також можливість не залишатися прив’язаними до державного суду лише тому, що обидві сторони зареєстровані в Україні, хоча сам проєкт реалізується за кордоном або має істотний міжнародний елемент.
Проте довіра до арбітражу формуватиметься не самим текстом закону. Вона залежатиме від послідовної практики, підтримки державних судів, якості арбітражних установ і реальної виконуваності рішень.
Більше свободи означає більше відповідальності за договір
Закон №4856-IX створює для бізнесу ширший вибір, але не звільняє сторони від необхідності продумувати наслідки цього вибору.
Міжнародний арбітраж може бути ефективним для складного корпоративного, інвестиційного чи транскордонного спору. Водночас він потребує якісного застереження, відповідного бюджету, зрозумілої доказової бази та плану виконання рішення.
Тому нові можливості варто використовувати не шляхом механічного додавання слова «арбітраж» до кожного договору. Спочатку потрібно визначити характер майбутніх спорів, структуру активів, взаємозв’язок документів і держави, в яких може знадобитися примусове виконання.
Реформа розширила простір для рішень. Тепер завдання бізнесу — перетворити цей простір на працюючий механізм захисту інвестицій і контрактних прав.
Матеріал має загальноінформаційний характер і підготовлений станом на 22 травня 2026 року. Можливість передання конкретного спору до міжнародного арбітражу необхідно оцінювати з урахуванням його предмета, складу сторін, арбітражної угоди та імперативних норм застосовного права.
